Серед череди  професійних свят, які ми за радянською звичкою і досі «упойонно» відзначаємо,  є і 6 червня – День журналіста   Родом із «совка»  Мабуть, усе почнеться завтра. Чи ще й сьогодні – адже цього року День журналіста випадає на понеділок, а цей день ну явно не для свят (не так тому, що понеділок  важкий день, як просто – бо початок робочого тижня). Тож урочисті засідання з нагоди Дня журналіста  органи влади – в столиці, обласних і районних центрах – проведуть, як і прийнято, заздалегідь. І все напевне ж буде як завжди: запросять журналістів (мабуть, не всіх, а «своїх» - що проти влади не виступають), когось із них нагородять званнями і орденами, комусь дістануться премії чи цінні подарунки, влаштують  для них фуршет чи концерт - і всі зостануться взаємно задоволені  одне одним. Словом, ідилія. Хоч, може, хтось збоку назвав би таке дивовижне злиття журналістів із владою проявом глибокої ідіотії. Але так може здатися винятково людині, далекій від реалій української дійсності, яка свято вірить, що журналістика і влада за визначенням і суттю – завжди антагоністи; і той факт, що влада не лише нагороджує журналістів, а й у день їхнього професійного свята запрошує їх до себе (а не навпаки – присутня у їхньому колі на їхнє запрошення серед інших гостей) – м’яко кажучи, парадоксальний. Ми ж до цього  звикли. І відвикати мало хто хоче. Бо щось змінювати  насамперед означає взяти на себе клопоти і відповідальність. А кому це треба? І ті, кому це не треба, почуваються цілком комфортно в перевернутій із ніг на голову ситуації. Як і з розумінням сприймають і те, що натомість влада цілком закономірно чекає від журналістів повної підтримки і навіть  послуху. Словом, того, до чого звикли в СРСР: аби журналісти були «коліщатками і гвинтиками» механізму державного управління ...